Час, який не хочеться згадувати й не можна забути – життя в російській окупації. Зараз цей жах змушені переживати сотні тисяч українців. Редакторка Олена Мітясова – два тижні була змушена жити в захопленому росіянами селі Катюжанка – під Києвом.
Колони ворожої техніки, озброєні кадирівці, артилерійські залпи, гул винищувачів і… смерть. Усе це їй довелося побачити на власні очі. Дев’ять днів окупації. Від війни Олена рятувала двох синів, собаку і котів. Розповідає, в перший день довелося навіть за мінусової температури ночувати в машині. Знайти прихисток допомогла небайдужа місцева жителька.
Ховати вбитих довелося місцевому пастиру. Пастор Олег розповідає: найбільше розстріляних було в перший день. Одну жінку з тяжкими пораненнями намагалися врятувати. Утім, без кваліфікованої медичної допомоги зробити це не змогли.
”Коли вони поїхали, я вибіг і там бачу теж хлопці повибігали до тих людей, які були розстріляні в машині. Жіночка була ще жива в бусі і ми хотіли їй допомогти, першу допомогу, тому що в неї кровоточили коліна були прострелені, але так, як вона дуже довго була, вона стікла кров’ю і вже вона померла.”
Пастор із жахом згадує дні окупації.
“Взяв хліб, вийшов від магазину, просто голову опустив, підняв хліб, пройшов через їх постових, мимо техніки військової, перейшов до двора, я сина попередив, подзвонив, що якщо ти побачиш, що мене пропустили, то вийди, відкрий калітку, щоб я зайшов. Я зайшов у двір, обняв його, ми заплакали. Вже пізніше, я збагнув що ці люди, безжалісно розстрілювали людей.”
Після збільшення кількості окупаційних військ і техніки, було небезпечно знаходитись в селі, розповідає Олена. Тому вона вирішила пробиватися в бік Києва. Окупанти з Катюжанки її випустили.
“Там була колона розбитої російської техніки. Нею була усіяна вся дорога. Їхати було дуже важко. Там їхати, по перше ти не знаєш, що попереду, що позаду, що по боках, ти їдеш і молишся і дітям своїм розказуєш, якщо щось станеться, якщо ми загинемо, то це буде миттєво. Це жах розказувати це своїм дітям.”…
Джерело: podrobnosti.ua